РОЗДІЛ 1. Особливості розвитку комунікативної компетенції на уроках іноземної мови

1.1.Особливості розвитку комунікативної компетенції.

Комунікативна компетентність проявляється в усіх життєвих сферах та від ступені її сформованості залежить здатність людини адекватно орієнтуватися, поводитися в різних соціальних ситуаціях. Тому головною метою навчання іноземної мови, як зазначається в програмі для загальноосвітніх навчальних закладів та спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов, є формування в учнів комунікативної компетентності, базою для якої є комунікативні уміння, сформовані на основі мовних знань і навичок.

Компетентність у навчанні мов часто асоціюється з поняттям "комунікативна компетенція". Відомий російський педагог А. Хуторський розрізняє терміни "компетентність" і "компетенція", пояснюючи, що компетенція- це сукупність взаємопов'язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), які є заданими до відповідного кола предметів і процесів та необхідними для якісної продуктивної дії відносно них. Компетентність у визначеній галузі - це володіння людиною відповідною компетенцією, що містить її особисте ставлення до предмета діяльності.

Відповідно до визначень цих термінів компетенцію слід розуміти як задану вимогу, норму освітньої підготовки учня, а компетентність - як його реально сформовані особистісні якості та мінімальний досвід діяльності. Тому, на нашу думку, комунікативна компетенція - це знання, уміння та навички, необхідні для розуміння чужих і породження власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування. Окремо зазначимо, що, на думку О. Коваленко, компетентність у процесі навчання іноземної мови передбачає: отримання та створення різних типів повідомлень; застосування різних інструментів відповідно до потреб аналізу різних текстів та культурних феноменів; інтегрування лінгвістичних та інтерпретаційних знань і умінь у різних ситуаціях спілкування; апробування та застосування інтеркультурної функціональної грамотності та відповідних усвідомлених знань.

Розумінню сутності поняття комунікативної компетентності сприяє аналіз його структури. Ми вважаємо за доцільне зупинитися на структурі комунікативної компетенції учнів, що складається з таких чинників:

а) мовленнєвої компетенції, що ґрунтується на чотирьох видах компетенцій: в аудіюванні, говорінні, читанні, письмі та передбачають уміння здійснювати усне спілкування, розуміти на слух основний зміст автентичних текстів, читати й розуміти тексти різних жанрів і видів, передавати письмово необхідну інформацію;

б) мовної компетенції, що є інтегративною та включає мовні знання (лексичні, граматичні, фонетичні й орфографічні), відповідні навички. Знання лише мовного матеріалу не забезпечує формування мовленнєвих умінь, учні мають здобути відповідні мовні знання, і в них необхідно сформувати конкретні мовленнєві навички для створення та розпізнавання інформації;

в) дискурсивної компетенції, що включає вміння керувати мовленням та структурувати його за допомогою тематичної та логічної організації, зв'язності, стилю, риторичної ефективності тощо;

г) соціокультурної та соціолінгвістичної компетенцій, що включають знання, уміння вибирати та використовувати в спілкуванні та пізнанні іншомовні соціокультурні й соціолінгвістичні реалії;

д) стратегічної компетенції, що передбачає уміння вибирати ефективні стратегії для розв'язання комунікативних завдань; розвиток здатності учнів до самостійного навчання і самовдосконалення, бажання спілкуватися, слухати й розуміти інших, планувати навчальний процес, адекватно оцінювати власні знання.

Комунікативна компетенція передбачає розвиток таких якостей як:

-розуміння і здатність продовжувати іншомовне висловлювання відповідно до конкретної ситуації спілкування, мовної задачі і комунікативного наміру;

-здійснення своєї мовленнєвої і немовленнєвої поведінки, беручи до уваги правила спілкування, національно-культурні особливості країни мови, що вивчається;

-користування раціональними прийомами опанування іноземної мови, самостійність у їх виборі;

-інтерес і позитивне ставлення до мови, що вивчається, до культури народу, що розмовляє цією мовою;

-розуміння себе як особистості, яка належить до певної мовної і культурної спільноти, а також загальнолюдську свідомість;

-самостійність у виконанні певних видів навчальної діяльності;

-розуміння важливості вивчення іноземної мови.

 

1.2.Види комунікативних вправ

На уроці іноземної мови іншомовне спілкування-це не лише засіб, але й мета навчання. На сучасному етапі задача вчителя іноземної мови навчання школярів комплексу вмінь спілкування іноземної мови шляхом правильного організованого, координованого вчителем спілкування в класі. При цьому передбачається широке використання комунікативних вправ на уроках іноземної мови.

Пропонуємо один з видів класифікації  видів комунікативних вправ  :

I.Респонсивні вправи (запитання-відповіді). Комунікативна мета запитальних речень-запит інформації. Вони одночасно виступають і спонуканням до мовленнєвої реакції. Запитання можуть мати як умовно-, так і реально-мотивований характер. За допомогою запитань учитель може тренувати  учнів у виробленні висловлювань певної синтаксичної структури.

-Умовна бесіда. Різновид вільної бесіди, яка виникає в умовах невимушеності та підтримується стосунками між її учасниками, комунікативною єдністю.

II. Ситуативні вправи. Сутність вправ полягає у вільній, конкретно спрямованій з мовної точки зору мовленнєвої реакції учнів на комплекс уявних або умовно-реальних обставин, які містять певні труднощі, проблему чи конфлікт та залучають до необхідності їх вирішення самих учнів.

Ситуативні вправи можуть виконуватися як спонтанно, без підготовки, так і в ситуації певної підготовленості до їх розігрування; вони можуть бути домашніми завданнями.

III.Репродуктивні вправи.

Переказ-це найбільш типовий різновид репродуктивних вправ. Замість переказу тексту учні часто вчать його на пам’ять, іноді не заглиблюючись у його зміст, або під час переказу намагаються підглянути у книжку.

Скорочено-вибірковий переказ. Готуючись до переказу тексту, вчитель може поставити перед ними різні завдання. З точки зору повноти і характеру вихідного тексту доцільно розрізняти:

1) більш або менш повний переказ твору; 

2) скорочено-вибірковий його переказ.

Переказ-переклад. Позитивний бік його полягає в тому, що учні виділяють зміст для переказу без будь-яких труднощів, до того ж точно і швидко.

Негативний бік-це труднощі перекодування, тобто пошуку іншомовних варіантів відповідних слів, зворотів мови, потрібних граматичних моделей, забезпечення нормативності висловлювання.

Інсценізація-імпровізований переказ діалогічного або монологічного тексту двома-трьома учнями.

IV Описові вправи.

В основі покладено матеріал, який сприймається візуально, має певний зміст (фабулу) та підлягає словесному опису або тлумаченню мовою, що вивчається.

Опис елементарних зображень. Учням пропонуються малюнки, на яких вони бачать людей, тварин, різного роду предмети у певному  просторовому  співвідношенні між собою. Наприклад: географічна карта на столі, учень за партою, вчитель біля дошки, яблуко на тарілці тощо. Учні одержують завдання описати малюнки, при цьому їм дається свобода вибору моделі висловлювання, право робити додаткові зауваження, а також коментувати.

Описання фабульних сюжетів. Розповідь за малюнком - один із найпростіших видів усного монологу, який безпосередньо стикається з переказом готового змісту.

Описання статичних сюжетів. Для даного виду роботи придатні карикатури, гумористичні малюнки, малюнки, спеціально розроблені для навчальних цілей.

V. Дискусійні вправи.

Навчальна дискусія. ЇЇ організує викладач. У структурі навчальної дискусії можна виділити тему, експозицію, мовленнєвий стимул, спрямовуючі питання, ключові слова, мовленнєву реакцію промовців.

VI. Композиційні вправи.

Усний твір-це одна з найважчих вправ, успішне проведення якої можливе лише за умови достатнього рівня розвитку мовленнєвих умінь. Учитель повинен вміти спрямувати творчу думку учнів на опис простих сюжетів, освітлення тих питань, з якими вони добре знайомі, таких тем, аналоги яких вивчалися у класі раніше.

VII. Ініціативні вправи.

1.Запитання учнів. Той, хто відповідає, по суті позбавлений можливості розвивати в собі ініціативність, яка має виключно важливе комунікативне значення. Тому заохочення школярів до постановки запитань має стати повсякденною справою вчителя. За запрошенням учителя учні самі, за своєю ініціативою задають запитання: а) одному з однокласників; б) учителю або спеціально запрошеній особі. Спершу зміст питань оговорюється, згодом дітям надається «свобода дій». «Програма» питань має бути видана у спеціальних конвертах.

2.Прес-конференція. Це та сама фронтальна постановка запитань однією особою, однак при цьому мають бути чітко визначені соціально-комунікативна роль і позиція учнів, що беруть участь у бесіді, охарактеризована ситуація спілкування, тематика.

3.Композиція діалогів з акцентом на ініціативних репліках. Перед учнями ставиться задача «зав’язати розмову». Дебют можна полегшити, давши учням загальні характеристики обстановки.

4. Інтерв’ю. Цей вид роботи найбільш раціонально проводити в парах. Слід описати загальну ситуацію, уточнити позиції співбесідників.

5. «Зверніться до мене». Сутність полягає в тому, що вчитель повільно рухається по класу між партами, а учні по черзі звертаються до нього з різними запитаннями, проханнями, пропозиціями тощо.

 

РОЗДІЛ 2. Використання ситуативних вправ для розвитку комунікативної компетентності

2.1.Використання ситуативних вправ для розвитку комунікативної компетенції учнів.

Серед різновидів комунікативних вправ найбільш ефективним є використання ситуативних вправ для розвитку комунікативної компетенції. Оскільки вони містять в собі елементи усіх видів комунікативних вправ.

Ситуативні вправи, спрямовані на те, щоб викликати в учнів потребу в іншомовній мовленнєвій діяльності, створити відповідну мотивацію, стимулювати мово мислення, спонукати до засвоєння нових загально навчальних знань, актуалізації лінгвістичних знань та мовленнєвих засобів.

Ситуативні вправи передбачають створення на уроці наступні ситуації:

1)Ситуації, що доповнюють.

Учням пропонується доповнити, завершити опис ситуації, зробити з пред’явленої її частини висновок. Ситуація може мати характер особистого спостереження або викладу подій.

2) Проблемні ситуації.

Вони застосовуються для формування навичок оперування конкретним мовним матеріалом, однак в даній роботі розглядається лише можливість використання проблемних ситуацій в комунікативно-змістовному ключі, за умови вільної реакції учнів.

3) Уявні ситуації.

Реагуючи на стимул, що міститься в експозиції, учні повинні «відновити» багато з деталей обстановки, «прив’язати» їх до уявних співрозмовців, з одного боку, і до тих учнів, які фактично будуть розігрувати ці ситуації, з іншого. Мовленнєва ситуація може бути як монологічною, так і діалогічною.

4) Рольові ситуації.

В основу опису  ситуації покладене посилання на соціально-комунікативні ролі учасників розмови.  Ситуативні вправи можуть виконуватися із застосуванням різних методичних прийомів. Так , умови ситуації можуть повідомлятися учням:

а) на слух,

б) візуально (наприклад з використанням плакатів),

в) у надрукованому вигляді (вправи у підручнику, роздатковий матеріал у вигляді карток).

Ситуативні вправи можуть виконуватися як спонтанно, без підготовки, так і в ситуації певної підготовленості до їх розігрування; вони можуть бути домашніми завданнями.